Китайську метафору кризи популярною зробив Джон Кеннеді: мовляв, ієрогліф "криза" складається, з двох окремих ієрогліфів – "загроза" і "шанс".

Щоправда, про метафору люблять згадувати тільки на початках кризи – на глибших етапах говорити про шанс стає якось непристойно. Утім, дійсно, "криза" китайською – "вей-цзі", і одне з кількох значень першого ієрогліфу – небезпека, небезпечна загроза (людина на урвищем, сигналізує про небезпеку), одне з трьох другого – (у спрощеному написанні) – можливість, шанс (що їх створюють декілька дерев).

Антиномію цього явища можна було б усвідомлювати і зі звичного медичного визначення кризи - "переломний момент під час хвороби, після якого стан хворого відразу поліпшується або погіршується", але китайська образність робить цю характеристику кризи як точки біфуркації більш яскравою.

Маємо, правда, свою рідну метафору цієї біфуркації – богатиря, що стоїть перед розвилкою: "направо підеш – біда буде, наліво – нещастя станеться." Сиди, тобто, вдома і нічого не змінюй: властиве архаїчним групам заперечення ідеї розвитку, як сказав би Біон.

Але криза на те і криза, що далі так тривати не може – зміни мусять бути. І якщо те, що мусить бути, є випадковою функцією необхідності змін, а не осмисленим вибором (а в архаїчних групах осмислений розвиток неможливий за визначенням) – то ймовірність зміни на краще дуже невисока.

Звідси й уявлення про первісний порядок, як рай, який людина своїми діями тільки погіршує; звідси й середньовічна назва осмислених і спрямованих на розвиток змін як повернення назад до цього раю: re-formatio, restauratio – відновлення, виправлення.

І оця невизначеність змін, і непідвласне людям порушення звичного порядку породжує притаманну кризам тривогу – не треба ніякого розвитку, хай буде як є, бо може бути ще гірше.

Вітчизняний приклад. Світова продуктова криза минулого року для України цілком ясно могла би стати добрим стимулом для розвитку вітчизняних аграрних технологій, але про цей аспект практично не згадували, натомість не бракувало апокаліптичних прогнозів.

Так само і про нинішню економічну кризу. В Україні вона фігурує виклично в термінах рецесії, а в західній пресі, – не часто, правда – але окрім тривоги чутні і нотки голосів про її очищувальну функцію, про те, які проблеми вона виявила і які системні зміни може принести. Україні вона же, таке враження, може принести тільки погіршення, бо для українців вона – як прояв чужої злої сили, яку можна задобрити хіба жертвоприношенням.

Але один момент у цій кризі є специфічно український: економічна криза посилюється політичною, і в цілях аналізу доцільно їх розділити, тим більше, що в рамках цієї політичної частини спостерігаються потужні намагання всіх учасників використати економічну складову кризи для своїх що називається "вузько-політичних цілей".

Точніше своєї цілі, бо ціль єдина – досягти монопольної влади. І опір цьому прагненню – опір ситуативних конкурентів, які самі хочуть такої влади, і глухий опір суспільства, що принципово проти такої монополії – був, фактично, джерелом всіх вітчизняних політичних криз (і середини 90-тих, і 2004-го, 2006-2007-тих).

Жодного разу вибудувати таку вертикаль – а претендентів не бракує – в Україні не вдавалося. Парадоксально: практично всі літерні політичні сили прагнуть монополії влади, більше того – суспільство хоче сильної президентської (в залежності від поточних політичних преференцій вона може називатися канцлерською) – тобто, фактично, монопольної – влади, а ситуація все так складається, що з цього нічого виходить.

У суті своїй така монопольна модель влади не є ексклюзивним know-how всує згаданих політичних сил, вона була і залишається ідеалом майже всього цивілізованого і нецивілізованого світу: суспільство рівних підданих і найрівнішого правителя. Рідкісним винятком колись були деякі поліси античної Греції, а потім – деякі країн Західної Європи: внаслідок побічного ефекту папської революції 1075 року і десакралізації найрівніших.

Оце маленьке "майже" з часом і стало вододілом двох світоглядних концепцій суспільного порядку, двох матриць розвитку – монополістичного і конкурентного, демократичного і авторитарного, державоцентричного і людиноцентричного, з культурою одностайності чи консенсусу, з власністю колективною чи приватною, етикою проголошення добра чи заборони зла, з більшою цінністю порядку чи свободи etc.

В чистому вигляді, звичайно, ці матриці існують тільки як моделі, в кожному суспільстві є еклектична суміш двох матриць – але одна з них домінує – як уявлення про правильний лад, про, те як має бути влаштований світ.

І хай не оманює часто словесно однаковий опис цього ідеалу: ця однаковість позірна, за однаковими словами криються різні поняття. Ідеальний світ має бути справедливим, але є різне розуміння суспільної справедливості– як рівності можливостей чи рівності результату.

У ньому має панувати правда, але по різному розуміють її призначення– помогти собі в самоповазі чи іншому в розумінні реалій світу. Ідеальний світ базується на вірі – але парадоксальним чином в суспільстві колективізму гріх є поняттям дуже індивідуальним, кожен сам несе відповідальність перед Богом, в індивідуалістичному суспільстві гріх кожного обтяжує усю спільноту.

І ще один парадокс з важливим наслідком: попри базове Liberté-Égalité-Fraternité (свобода-рівність-братерство) ієрархічність західної моделі є значно суттєвішою, ніж засадничо авторитарної східної.

В модельному західному суспільстві немає рівності як такої – є рівність прав, є прагнення до рівності можливостей, але разом з тим кожна людина перебуває в якихось ієрархіях; позиція кожного в них залежна і від різних природних даних, і від різного ступеню зусиль, прикладених для просування в будь-якій ієрархії.

Немає закритих ієрархій – гласить другий постулат західної концепції справедливості.

Люди з народження різні, живуть в різних умовах і визнання цього факту усправедливлює засадничу суспільну нерівність. Можна, скажімо, гарантувати рівність голосів при таємному голосуванні, але й мусимо визнати, що кимсь публічно оприлюднений – явно чи не явно, навмисне чи ненавмисне – намір голосувати за того-то і того матиме неоднаковий вплив на голоси інших в залежності від того хто, той "кимсь".

З іншого боку, засаднича нерівність не означає засадничу когось неповноцінність – нижчі в одній ієрархії є вищими в іншій. Більше того, кожен може творити власну ієрархію, ставати першим, і робити цю ієрархію суспільно важливою – в цій моделі немає монополії на ієрархію. Це в східній моделі голова парламенту мусить бути за посадою не інакше як найкращим істориком, рівно як совєтські генсеки мусіли бути не інакше як видатними мовознавцями чи полководцями на "Малой земле".

В цій ідеальній, "чистій", тобто без домішок, патримоніальній моделі місце кожного в суспільній ієрархії (багатогранній, але єдиній) визначається богорівним "батьком" суспільства – "найрівнішим" його членом. І при цьому суспільним ідеалом є тотальна рівність всіх, крім цього богорівного – як рівність близнюків перед батьком.

Зрештою, ця модель дивним чином закладена вже в знаменитій дискусії про "філіокве" (filioque — "і сина"): якщо Святий дух походить і від Бога-сина (римська концепція), то вибудовується чітка ієрархія: Бог-батько – Бог-син – Святий дух; якщо ж ні (візантійська концепція), то маємо прообраз патримоніальної моделі суспільства.

Це все виглядає надто абстрактно, але саме звідси оцей конкретний феномен, підмічений західним політологом Дмитра Видріна- "Основна ваша проблема, пострадянських людей, що ви всіх, хто багатший за вас, не любите за те, що вони злодії і корупціонери; а всіх, хто бідніший за вас – не любите за те, що вони "лохи" і невдахи": заздрість до вище і зневага (почуття, дзеркальне до заздрості) до нижче розташованих – і перші, і другі однаково псують гармонію. Рівність заздрості монопольного суспільства.

Куди ж ментально схиляється Україна? Те, що "власть і опозицію імущі" схиляються до соціальної монополізації, відомо практично кожному сантехніку. Хотілося б вірити, що суспільство не згодне з таким вибором. Щоправда, є одне "але", яке полягає в тому, що цей спротив може мати дещо іншу природу, ніж західна матриця.

Натурально чисте патримоніальне суспільство любить свого патрона, боїться, але любить – бо він, патрон, його, суспільство оберігає і кормить (на сусідніх теренах втіленням цієї концепції є "вера в доброго царя", на теренах, скажімо, Сицилії – в "padrinobuono"). В Україні – тобто в домінуючо більшій частині соборності – можуть боятися влади, та в силу історичних обставин, довше року її ще ніколи не любили, бо влада завжди, на рівні шкіри, відчувалася чужою.

І в разі загрози посилення цієї "чужої" влади, в суспільстві спрацьовує інстинктивний протест; опитаний соціологічним інтерв'юером респондент може бити себе в груди, виказуючи прагнення абстрактної сильної руки, але коли замаячить перспектива втілення цієї руки в образ конкретного міліціонера на вулиці, прагнення вироджується в опір. Як правило, глухий і рідко демонстративний опір. Вічний конфлікт бажання і страху.

Натомість бізнес є системним ворогом насаджуваної монопольної матриці.

Тут можна, зрештою, чому можна ?!– треба! - погодитися з шанованою автором думкою Дмитра Видріна, який підкреслив, що реальною загрозою монопольній матриці "паркетних", "тих, хто ще в свої молоді комсомольські роки зрозумів сакральну сутність владних коридорів і кабінетів, хто багато разів починав власний бізнес на ринку і тут же втрачав його, втративши зв'язок з цими коридорами і кабінетами", є бізнес.

Але ж не Фірташ чи інші "ділові" - "ті, хто прийшов в політику зі всіх наших тлінних сегментів бізнесу, хто починав ще в радянські часи "цеховиками" і "баригами", проходив школу партгоспактиву, не цурався потім "бригадного" досвіду, підбирав на новонароджуваному українському ринку, все, що погано лежить і що ворушиться".

І не тільки тому, що феномен Фірташа породжений владою. Бо пошук ренти через лобістські обмеження чужим і преференції своїм – гра з нульовою сумою в теорії ігор можнаназвати бізнесом, прибутковою діяльністю, і саме такий бізнес є найбільш прибутковим у монопольно-організованому суспільстві.

Але його аж ніяк не можна назвати суспільно корисним бізнесом, бізнесом, що заробляє на максимізації доданої вартості (гра зі зростаючою сумою, при якій і тільки при якій може бути ситуація, коли після гри при програші виходять з більшими коштами, ніж до гри).

У формулі і "паркетних" (влада-гроші-влада), і "ділових" (гроші-влада-гроші) основним є зв’язок грошей і влади, а не їх послідовність. У монопольній матриці (так званий "вертикальний контракт") не може бути незалежних від влади грошей, така її природа: вся власність належить і може тільки віддаватися в користування довіреним особам цієї влади – нібито в приватну власність. Звідси й фантомність "захисту власності", як і фантомність закону і суду, якщо їх джерелом є влада, а не право, усправедливлене народом.

Усяка спроба політичної сили встановити в Україні монопольну владу закінчується кризою (в термінах теорії ігор – загальна сума після гри зменшується) і ослабленням цієї політичної сили. Може настала пора апробовувати інші моделі організації суспільства? І саме у цьому полягає шанс, так дорого отриманий від кризи?

Орест Друль, "Західна аналітична група", для УП