Росія та окремі політики в Україні продовжують дружно заперечувати, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом, тобто масовим убивством за етнічною ознакою.

Що ж про це говорять факти?

Отже, перший факт,найелементарніший (математичний): за даними переписів 1926 і 1937 між 1926 і 1937 роком населення СРСР (без урахування українців і казахів) виросло на 19,4 %. Приміром, кількість росіян в СРСР за ці роки зросла на 20,7%.

Натомість, за цей же час кількість українців в СРСР зменшилася на 15,3%.

Таким чином, кількість українців виявилося виявилася на рівні 70,9 % від очікуваної у 1937.

Що ж відбулося між 1926 і 1937 роками, щоб кількість українців в СРСР скоротилася більш ніж на 8 мільйонів, у той час як кількість представників усіх інших народів СРСР, крім казахів, вона зросла?

Загиблих від голоду в СРСР в 1932-33 об‘єднує те, що абсолютна більшість із них були мешканцями територій із переважно українським населенням України та Кубані.

Водночас, серед потерпілих траплялися й представники інших етносів, а не лише українці, якщо їм не вдавалося влаштуватися в органи, що забезпечувалися харчами.

Іноетнічні потерпілі виконували роль "трісок", які летять, коли рубають "український ліс".

Сьогодні окремі проросійські політики полюбляють спекулювати неможливістю точно встановити кількість жертв, так ніби вбивство 8-12 мільйонів – це геноцид, а 3 – ні. Між тим, про масштаби Голодомору свідчить досить очевидний факт – у пересічному селі Центральної, Південної та Східної України, як правило, від Голодомору загинуло у 2-4 рази мешканців більше, ніж під час Другої світової війни.

Як відомо, жертви України у війні становили близько 7 мільйонів осіб. Водночас, одразу після Голодомору на територію України масово завозилося населення з Росії та деяких інших республік СРСР, що теж впливало на статистику.

Факт другий. Вилучення харчів в Україні та населених українцями територій Кубані кардинально відрізнялося від хлібозаготівель на решті територій СРСР. В Україні збройні загони вилучали у знесиленого населення не лише зерно, але всі, без виключення, харчі, а ті, які не можливо було вивезти, знищувалися на місці.

Факт третій. З усього СРСР в 1932-33 лише в Україні, а також лише в населених українцями районах Кубані застосовувалися військові операції з огородження, з тим, щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті.

Цілі області України, населені пункти, а також сам кордон УРСР у ті роки були оточені військовими загонами. Нічого подібного ані в Поволжі, ані в інших регіонах СРСР не було.

Існують численні дані свідків про те, як українці продиралися через збройні кордони радянських каральних загонів. Чимало з цих свідків ще живі – вони вижили тільки тому, що вдалися їхні спроби продертися через кордони. Блокада каральними військами територій, на яких організовувався голодомор, була постійною.

Факт четвертий. Голод охопив усю територію тодішньої УРСР, але при цьому не зачепив сусідніх областей Росії й Білорусі. По всьому периметру кордону України – від Житомирщини до Луганщини – розташовані численні українські села, в яких від голодної смерті вимирали сотнями й тисячами, а, натомість, за кілька кілометрів за кордоном України населення інших республік не відчуло жодного погіршення ситуації у порівнянні з попередніми роками.

Саме в інші, відносно ситі регіони СРСР втікали з України ті, кому вдавалося просочитися через збройні кордони. У той час як в українських селах по один бік кордону вимирало все населення деяких сіл, по інший бік кордону, на російській і білоруській території, пам’ятників жертвам Голодомору ніхто з місцевого населення ставити не хоче. Просто тому, що там не було ніяких жертв.

Факт п’ятий. Менше ніж за місяць після запровадження паспортної системи, 22 січня 1933 радянські керівники Сталін і Молотов направили партійним, радянським і каральним органам низки районів країни безпрецедентну директиву, у якій спеціально відзначалося, що на Кубані і в Україні почався масовий виїзд селян у центрально-чорноземний район Росії, на Волгу, в Московську і Західну області, в Білорусію.

Органам влади наказували не допускати масового виїзду селян в інші райони, а "тих, хто пробрався на північ" негайно заарештовувати, і, після того, як були виявлені "контрреволюційні елементи", висилати на місця попереднього проживання.

Ще до початку 1933, за даними ОГПУ, за межами України було затримано 219,5 тисячі вихідців з України, з яких 186,6 тисяч були повернуті, а інші притягнуті до судової відповідальності.

17 березня 1933, в розпал Голодомору, ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову, згідно з якою вихід із колгоспу допускався тільки з дозволу адміністрації на основі організованого набору робочої сили. У результаті, в селах України люди помирали від голоду, не маючи можливості врятуватися з районів Голодомору на законних підставах.

Факт шостий. Іншим регіоном, крім України, де в 1932-33 були застосовані збройні сили для огородження територій після вилучення харчів у населення, стала Кубань – єдиний регіон СРСР поза Україною, де на той час переважало українське населення.

Перед самим голодом з території Кубані було масово депортовано в Сибір українське населення станиць, яке найбільше відзначилося в повстанському русі. На їхнє місце були завезені червоноармійці з інших регіонів Росії.

Під час голодомору 1932-33, щойно завезених росіян підгодовували пайками, у той час як українське населення Кубані масово вимирало.

За результатами геноциду українців Кубані їхня кількість серед населення Кубані скоротилася з більш ніж на половину за переписом.

Факт сьомий. Голодомор в Україні проводився паралельно з масовим винищенням української інтелігенції та згортанням українізації.

У 1932-33 в Україні відбувся різкий стрибок кількості репресованих. 14 грудня 1932 під головуванням Сталіна у Москві пройшла оперативна нарада, на яку викликали членів ЦК КП(б)У, крайкому Північного Кавказу та обкому Західної (Смоленської) області. Вістря цієї постанови спрямоване на організацію, під прикриттям хлібозаготівель, знищення всіх форм економічного, політичного та культурного відродження України, найяскравішим виявом якої була українізація.

У постанові давалася однозначна вказівка припинити українізацію:

"ЦК и СНК отмечают, что вместо правильного большевистского проведения национальной политики в ряде районов Украины, украинизация проводилась механистически, без учета конкретных особенностей каждого района, без тщательного подбора большевистских украинских кадров, что облегчило буржуазно-националистическим элементам, петлюровцам и пр. создание своих легальных прикрытий, своих контрреволюционных ячеек и организаций".

Після цієї постанови було посилено антиукраїнський терор.

Факт восьмий. Голод в Україні усіляко замовчувався в СРСР. У той час як, приміром, голод у Поволжі у 1921 завжди визнавався в СРСР. Добре відома організація міжнародної допомоги "голодуючим Поволжя". Натомість, нічого такого щодо голоду в Україні не було.

Хоча голод в Україні був набагато жорстокішим і масовішим, аніж голод у Поволжі. Лише зараз, під тиском очевидних свідчень і фактів, Москва починає визнавати сам факт голоду в Україні, раніше не було й цього.

Той, хто за часів СРСР через кілька десятиліть після Голодомору сказав би слово "голод", щодо України, і про це дізналася б влада, така людина неодмінно потрапила б до в'язниці. І це попри те, що про Голодомор пам‘ятало все доросле населення України.

Страх перед правдою про Голодомор живе в його жертвах і досі. Так, приміром, професор одного з московських університетів Володимир Монаков, який хотів встановити точну дату народження своєї матері, довідатися про долю її сім'ї. Сама мати, за його словами, пам'ятала лише те, що виросла в дитбудинку на Луганщині.

Лише після того, як його мати Ганна Неласа побачила фото рідних місць, почула записи спогадів своїх землячок-ровесниць, вона призналася, що, насправді, все пам’ятала, але досі мовчала, бо боялася, що правда про ті часи зашкодить її дітям.

Факт дев’ятий. У голодні для України 1932-33 роки СРСР масово експортував зерно та інші харчові товари за кордон, у той час, коли в Україні гинули мільйони. У той час, коли голод охоплював дедалі ширші території України, повним ходом йшло відвантаження зерна на експорт. Численні докази цьому є у відкритій біржевій та урядовій статистиці.

Докази навмисності організації Голодомору в Україні очевидні. Тому не випадково десятки країн світу визнали цей Голодомор геноцидом.

Ніхто не може пояснити, як в Україні могла статися масова загибель людей від голоду у ХХ столітті, коли голоду з випадками канібалізмом не фіксували дані за всю історію країни, в тому числі середньовічну.

Про роки неврожаїв, які траплялися в українській історії, літописи повідомляли виключно в контексті зростання цін на хліб, і ніколи – як про роки голодної смерті людей, тим більше – масової.

Тим часом, російський президент Дмитро Медведєв у своєму листі до президента України заявляє, що "політика насильницьких продзаготівель здійснювалася в УРСР переважно українськими кадрами, які не тільки затято виконували вказівки із центру, але й не рідко висували "зустрічні плани".

Спроби нинішнього президента Росії "звалити" вину за Голодомор на місцевих начальників – це все одно, що звинувачувати Російську визвольну армію Власова у всіх злочинах гітлерівського режиму, скоєних на території СРСР.

Голодомор в Україні не може бути пояснений "перегинами" місцевих керівників, або незнанням вищого начальства. Такі аргументи цілковито абсурдні для такої країни, як СРСР, де над суспільством був встановлений суворо централізований тотальний контроль каральних органів.

Цим органам були відомі подробиці приватного життя окремих людей, не те що смерть мільйонів. Люди в Україні могли вмирати від голоду протягом майже двох років мільйонами тільки з відома й схвалення цього в Москві.

Тепер, нарешті, головне питання: чому? Чому влада СРСР прагнула знищити український народ?

Відповідь лежить на поверхні. Дії радянського уряду не можна пояснити жодною економічною доцільністю. Основна сила будь-якої держави полягає в людях. Мільйони українських селян щороку продукували для радянської системи значно більше харчів, ніж обсяг, який міг урятувати їхнє життя в 1932-33.

Найбільш вразливими до голоду є діти. Вони мали б стати продуктивним населенням і основою економічної могутності країни. Однак СРСР усе одно пішов на їхнє вбивство. В українських селах постійно народжувалися люди, виховані українською мовою в українських традиціях. Їх убивали тому, що вони були представниками українського народу.

Україна була найбільшою іноетнічною частиною імперії, а отже, найбільш небезпечною для неї. На початку ХХ століття стало очевидно, що політика російського царату з асиміляції українців зазнала краху. Зростання населення України, за швидкістю, часто порівнювали з Китаєм.

Попри інтенсивну переселенську політику, станом на 1926 рік, частка росіян в УРСР становила лише 8%. А в масштабах усієї України, включно із Західною, 6%.

Сільське населення мало чіткі ознаки етнічної ідентичності, насамперед, мову. Ці ознаки почали набирати виразного політичного характеру. Особливо це проявилося під час визвольних змагань 1917-1923 років.

Тоді позбавлені еліти, елементарної організації і зв‘язку, українські повстанці, за визнанням Троцького, відтягнули на себе втричі більше сил більшовиків, ніж уся Антанта.

Війна з більшовиками тривала в Україні набагато довше, ніж в інших регіонах СРСР. Ще в 1921 більшовики в Україні не контролювали навіть більшості повітових міст, а лише губернські. Антибільшовицькі повстання пішли на зменшення лише після того, як Ленін зрозумів небезпеку повстань в умовах загрози зовнішньої інтервенції, і санкціонував запровадження "нової економічної політики" (НЕПу) й українізації.

Саме існування України серйозно підриває імперську ідентичність Росії. Виникає питання: якщо Київ і майже всі найбільші міста Київської Русі – одвічно українські, то що тоді Росія?

Тодішній керівник столичної (Харківської) ОГПУ стверджував, що в результаті голоду "етнографічний матеріал буде змінено".

Італійський консул у Харкові Сержіо Граденіго писав послу Італії в Москві, що "наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому і, либонь дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а то і про українську проблему, бо Україна стане де факто територією з переважно російським населенням".

Влаштований в Україні Голодомор стоїть поряд із фашистськими газовими камерами – і за масштабом, і за суттю.

Ті, хто заперечує факт геноциду в Україні і за кордоном, насправді відбілюють режим Сталіна.

Масове винищення чи переселення народів – звичний метод управління східних деспотій. Так зробив СРСР щодо низки народів Кавказу і Криму, соціальна єдність яких виявлялася заміцною для руйнування та асиміляційного впливу.

Якщо Сталін здійснив геноцид інших народів СРСР, то чому він не міг зробити цього щодо українців? Тим більше, що на ХХ з’їзді КПРС генеральний секретар КПРС Микита Хрущов зізнався, що й після Голодомору Сталін мав намір вислати всіх українців у Сибір.

За словами Хрущова, виселення українців не було здійснено тільки через їхню велику кількість. Сьогодні існують численні свідчення радянських керівників про плани Сталіна щодо українців.

Голодомор став наймасштабнішою геноцидною дією, вчиненою СРСР, та одним із наймасовіших геноцидів в історії людства.

Чому більшовики не довели свою справу і не винищили українців остаточно?

На початку 1930-тих світ ішов до нової війни. Україна без населення втрачала своє економічне значення. Тому для Кремля значно ефективніше було зламати хребет Україні та перетворити українців на генетичний матеріал, який мав би сліпо служити імперії, ніж фізично знищити всіх представників українського етносу.

Крім того, під час Голодомору політична ефективність масованого винищення українців не могла бути стовідсотковою, оскільки Москва не контролювала майже чверть українського населення, яке мешкало на Західній Україні, за кордонами СРСР.

Які наслідки має Голодомор для України?

Дані підтверджують зв‘язок між Голодомором і сучасною демографічною ситуацією в країні. На початку ХХ століття Україну за швидкістю зростання населення порівнювали з Китаєм. Сьогодні, після серії демографічних катастроф ХХ століття, Україна – номер один у світі за швидкістю зниження кількості населення.

У Західній Україні, яка сама чимало потерпіла внаслідок депортацій та репресій, але яку все ж оминув Голодомор, демографічна ситуація краща, ніж на решті території.

Сьогодні "доброзичливці" пропонують українцям забути про Голодомор тому що нібито пам’ять про нього "шкодить відносинам із Росією". Виникає запитання: хто винен в "шкоді відносинам" – українці, які не хочуть забувати своїх замордованих предків, чи Кремль, який їх замордував і стирав про них пам’ять?

Нещодавно в Росії на рівні Міністерства освіти була ухвалена "Концепции курса истории России 1900–1945 годов". Вона, зокрема, стверджує, що сталінські репресії були "раціональним засобом управління країною".

За цією концепцією, "організованого голоду не було, він був пов'язаний як з погодними умовами, так і з незавершеністю процесів колективізації".

Натомість, була "ломка сільського життя, викликана масовими селянськими повстаннями", а "іншого варіанту не існувало". Для того, щоб залізти в мізки росіянам, одних фільмів і телевізора уже не досить. За підручником, у якому написано, що можна "раціонально" убивати мільйони безневинних людей, найближчим часом учитимуться всі російські школярі.

Тому добре, що російський президент Медвєдєв відкинув пропозицію приїхати до України на відзначення роковин Голодомору. На тлі масованого відбілювання сталінізму, організованого в Росії, цей візит виглядав би як кощунство.

За всю письмово зафіксовану історію людства, таких показників у масштабах народу ніколи зафіксовано не було.

Олександр Палій, історик, для УП